Вірші

***

вона вся

в квітневих тонах. 

волосся 

од вітру торчма. 

милуюся нею щодня. 

а в неї в кишені футляр. 

сьогодні нарешті без лінз. 

до мене, мов шепче: « вдивись... 

я налита озером сліз. 

у нім не вода - антифриз. 

не змерзти йому хоч на мить. 

як серцю цей бунт пережить? 

від ніг до гортані пульс мчить. 

« чи ти пам`ятаєш цю мить?» 

я бачу, та що я зроблю?

 у мене в кишені тютюн. 

я більше тебе не люблю. 

пройди наскрісь мене, молю. 

у тебе квартира в хай-тек. 

ти марево бібліотек. 

брав список твоїх картотек. 

читав уночі се і те. 

допоки не взнав вочевидь, 

як серце розтале болить. 

воно як зернові угіддя,

спотворені від блискавиць 

що ждеш не зухвалих чекань, 

тутешніх думок, дорікань.

що стомлена вже від звертань 

піарщиків, анкетувань. 

що стримане в серці - нудне. 

ти скинеш з себе все людське 

і навіть одірвеш свій хрест.

чи це вірогідність? чи тест? 

чи, навіть, мінливе колись 

годує тебе, мене ж - їсть. 

пройшла б через мене наскрізь, 

та все промовляєш: « вдивись...» 

кві 2013

 ***

Ти можеш бути, крихітко, з ким хочеш: 

(Однак мене взірцем не обирай) 

Вдягти тунічку, йти собі між очі; 

Зоставити сердешний неврожай. 

Ти можеш стати, крихітко, ким хочеш, 

Змінити все і всіх в своїм житті. 

Знайти роботу з ранку до півночі, 

Лічити зморшки після тридцяти. 

Ти можеш вперто злитися на те, що

Я завжди мушу бути сам на сам. 

Та справа не в тобі і, вже ж, не в тещі. 

Хіба віддав би крихітку «за так»? 

Чи ти кохаєш осінь, як раніше? 

Колись, вона не мала переваг, 

І дощова, й сади були бідніші. 

Тремтливе листя мокло на очах. 

І під рожевим сонцем розгиналось 

Майбутнім попелищем для снігів. 

Я звав тебе, а ти не відізвалась, 

Плела собі віночок з кетягів. 

Чи ти носила біле? - Пречудово! 

Дивлюсь на вас крізь дірку вітража. 

Я не знайду себе в твоїй промові, 

Та ти завжди знайдеш себе в віршах. 

Над серцем височіють частоколи 

І ґніт не тисне у твоїй душі. 

А я ніколи, крихітко, ніколи 

Від щастя не писатиму віршів. 

2013 

***

 чи то ночі дедалі довші? 

чи то місяць значніше молодший? 

я тобі повертаю цю осінь 

вщент до віршів і снів перехожих. 

чи то в дощ, чи як осад пороші 

колисає очікувань зношення - 

я і досі стою в макінтоші, 

я ще й досі, мала, його ношу. 

чи взираю на зріст подоражчань, 

все одно ти у мене хороша. 

ось візьми собі одяг та гроші, 

годі примх, годі жертвоприношень.

... а була до недавна ти схожа 

зі сьозами осяйними, Божими 

на сумне кошенятко у кошику. 

- зоставайся, - кричав йому, - прошу. 

чи виходжу надвечір до площі? 

чи тиняюсь попід огорожею? 

то не в мене думки є розхожі, 

то ти більше спинятись не хочеш. 

проминеш, запевняючи пошепки, 

що життя, мов розписаний зошит. 

і дрімає самотня прихожа... 

їй усі черевики ворожі. 

Свобода

Я оставил тобой пройденный причал
Я кричал
тебе вслед по началу
И никто не мог унять моей печали
Ни друзья
ни заключение врача

Диких чаек заколдованных ракурсы
Им-то разницы
что всем курорт не нравится
Я хочу понять: а был ли этот август?
В декабре не будет больше пяти градусов

Окна зимние потеют не от холода
Моя комната -
твоя комната
Поговаривают
что молчанье - золото
Только ночью - мы бушующие волны

Декламируют один и тот же стих
Сколько их -
столько и понятых
Опознай мою тревогу
словно вихрь
Приводящий к окончанию блицкриг

Не разись на неопознанную синь
Огласи
что жизнь твоя - трясина
Не жалей о том
что было
не проси
Ты свободен
значит в этом твоя сила

***

Ките,

добросердечний ките 

Пити 

і напиватись дощами 

З нами 

грає безпечно вітер 

Віти 

має до самого неба 

Щебінь 

сипе а з ним неминучість 

Влучно 

ти націлив фонтана 

В рану 

хтивого браконьєра 

Перли 

висипались з кишені 

Ще не зігнуті довгі вуса 

Друзі 

морем ходжають босі 

Осінь літо... 

Є незалежним 

Протилежний 

відрізок часу 

М`ясо 

вельмишановний ките 

Вбити 

міг би лише пройдоха 

Знос 

характеру протидії 

Ти є 

автором або Богом 

Човгай 

човгай помалу небом 

Веб-

-супутникам стань за гусінь 

Вуса 

не розгуби в повітрі 

Ките 

Доброго глузду ките!

***

Я верхом на тобі,
Мола-Мола,
Обезструмленим зі всіх мереж.
На мені костюмоване поло.
Я тягну за собою кортеж.

Понад нами здіймають трембіти.
Некерованим веб-маяком
Опричалюють судна великі
Закупорюють трюми курком.

Я, керманичем тим, Мола-Мола,
Ізолюю прогенії хід.
Коливаю нестримано оушен
І зі сходу вертаюсь на схід.

Коли ти на поверхні паруєш,
Простягаєшся до ланцюгів
Вірогідних стропильних оновлень,
Ми зриваємо цвіт кетягів

На далекому Мадагаскарі.
Прохвилюй мене, що є жага
Копирсання на півдні відчахою,
Доки є на тобі хуліган.

Хтива паразитяна особа
І майбутнього з тим мандрівник.
Моя тиха Луна, Мола-Мола,
Не відклине ніколи убік.

А коли ти знедоленим диском
Розвернешся на свіжий обід,
Ми зупинимо шторм понад пристанню,
Навіть сонні бермуди й болід.

І дарованім півдні, натомість, Оштрихуємо вісь до води.
Більш ніколи, моя Мола-Мола,
Не вертай мене, рибо, сюди...

***

Тріпатимуть крила масні ікла золотого лева.
Тікатимеш до печер зі спелеологами.
Висячі кокони тебе замуміюють назад у гусінь.
А я хвилююсь, вже дзвоню до поліції.

Пронизуватиме освіший крен неперевернуту заздалегідь, з тим одсірівшу солому.
Солому сорому дикорослої недозрівшої груші біля.
Колючої, як і твої теперішні обійми..
Я - твоє плекаю, ти моє загладиш
Тім'я.
У світі нема більш нічо такого.

Т 25,10 Г 25.10

Та хто нам сказав, що ніколи не буде?
Люди радісні, одпочивші на побережжі Палєрмо;
Герметичного Відня;
Тасманійського Франкліна-Гордона очевидцями
Стали.
і їхні горляні петлі
Стискаються ше тугіше з їхніми проповідями.

Обертатиму далі глобус,
Коперстатимусь в сОбі.
До ознобу втремчу
Антарктичного півдня.
Гамселитимують
Сотні примх за твоє перетворене мотане тіло. 

Любреа

                                                         Гнів їй далекий і все зле,

Неправда й раз її не тішить,

Лиш правда потішає все;

Все зносить, кождому все лишить,

Все вірить, все надію має,

І все, і все перетриває.

(Іван Франко, "Любов")

Я рахую безцінні реалії,

В них любов, що зреклася оточення,

Від невпинності слів і обіцянок

Гасла від заохочення;

В темній залі

Підводила підсумки.

За столом тихо всілися недруги,

Завше стомлені вашою відстанню.

Розізлити ж-бо можуть і подумки.

А я хочу наситити

Поштовхи нудьги

Лагідним дотиком.

Заплямоване серце блюзнірством

Над заштореною підсвідомістю.

Я так хочу тебе розповсюдити

Тим, хто знехтував совістю.

Лицедійством

Тебе не спаскудити.

Запросити любов на побачення...

Уявіть: голі стіни, в них дротики.

Б'є годинник, кватирка колишеться...

Ти прийматимеш антибіотики.

Телебачення й

Чашка на книжечці.

Ти, любов, що зреклася оточення,

Від невпинності слів і обіцянок,

Поклади під букети конвалій,

Їй надавши одвічного відтінку...

Та вона

Аж ніяк не реалія.

П.О.(-Є.)С. Scriptum

Щастя тобі, люба моя, щастя,
Закордонних лагідних обійм.
В повітрЯній кулі голубій
Рівноваг резервного баласту
І м'яких приземлень літаків.

Гілок коливань у дощ до вікон,
Од садів квітучих шаленінь.
Крен твій, крен наступних поколінь
Хай устоять, як і твої квіти
На твердій невтоптаній землі.

Навіть, коли ти блукаєш морем,
Мерехтом незгаслих маяків
Обертанням легкої руки
Скоригуй штурвал в мої простори,
Пропливи поміж моїх рядків.

Друзів тобі вірних і коханих,
Здібних до життя чоловіків,
Гарних і розумних дітлахів.
В кухні скатертину відіпрану
І годинника, що тільки молодить.

До твоїх плечей - пухові пледи.
І прошу, будь ласка, не хворій.
Хай почує Бог моїх молінь:
Не спини бажань її комети.
Я навіки впевнений у ній.

Дай мені лиш навченість у тому,
Коли все пройшло, не мать сумлінь,
Не лишати після себе тінь.
Щастя тобі в світі, люба моя,
Доброї за мене пам'яті.

***

А вона ще боялась зійти з узбіччя
Коли все набувало життєвих форм. 

Після сексу із нею палили двічі.
На кордоні в ту ніч не вгасав затор.

Коромисло залилося стереозвуку,
На концерт поспішала, балетки на всяк.
І ніхто не подав їй ту жалісну руку,
І ніхто не хотів її, тільки навспак.

То хедлайнер простяг аркушовану звістку
І відразу заплакав. І ти пішла геть.
І навіщо ти вділа червоне намисто?
І по нашому місту ходила ти вщерть?

Відмежовуються, коригуються крихти
Невагомих, тонованих всім сподівань.
Я її не називатиму більше не крихіткою.
Йменуватиму більше її за печаль...

Вона стане мені за принаддя чарівне
Чорнокнижника і відьмака. Самосуддя
Мені, апріорі, нічого не вдіє
Несуттєво. Я грішник. Твердіє рука,

Серце крає. Умить відгасає суцвіття.
Й ніхто мені більше не йме за грааль.
Захлинається сонце в орбітальній швидкості,
Усього лиш 220 КеМе навколо нашої галактики.Й того вже достатньо
Й з отим треба жити...

за печаль. І до суду приходе повістка
Невагомо злетівши, торкаюсь землі.
Де ж-бо ще мене схопиш за люблячим містом
І в яких ще озерах стоїш на мілі?

Ледь торкнувшись твого сім'яного жасмину,
Кирзоногі ряди передбачать болід.
Я на всі твої фести заслав скатертини.
Хай болить моя жаль. Свічка хай миготить.

Після сексу із нею вдивлялися в вічі,
Смакували солону краплину з плеча.
Та ніхто не у змозі був вивести з відчаю,
Бути дахом для неї, порогом хоча б.

Понад нею була впорядкованість й правда.
Некерований шлях став землі гонораром
Відвикаю од білих її простирадел
І за втрату таку мушу пити до дна.

***

Вы сошли вниз.А затем Вы шли вверх.
Я тех крайностей стану ли...
В суть подползать,
Как эффектно сплетением Вы поднялись
Виноградником, свивших хрущёвку раз пять вдоль.

Джу',

Вы спрашивали,
До какой Вам поры,
Дабы не опоздать,
Ждать небесный трамвай.
Утешались, заглядывая во дворы,
Вам в которых велели ногой не ступать.

И изогнутых крыш
Целовался подол
И еще одна ночь,
Месяц полным возрел
Бы.
Но
Вам удаётся проститься с трудом
И Вы соприкосаетесь с небом.

Изворачиваясь тулубом мотылька
Вы становитесь недостоющим куском.
Со сверхскоростью Вы обжигаетесь в прах.
И луна обнимает, зайти просит в дом.

Джу',

Ни на шаг не готов
Отступить от утрат
Что же будет, когда Вы на той стороне
Не припомните сад и дорогу назад;
Позабудете и тех ребят во дворе,

Где смеялись истомленно,
Но не с обид
Вечерами распахивали хоровод.
Ми теперь просим Вас вдвое ярче светить.
Нам пока неизвестен вкус райских высот.

Стигне квітка

Ти впадеш....

Невід`ємна одиниця телевеж...

А яка мені різниця, якщо ти

Ціла низка снів гарячих,

І, тим паче, висоти.

Я, твоїм

Другом бувши, намагався

Лише дбати, але ні,

Пішов в тин, хотів не знати.

Сум в мені.

Чути сміх -

Буде втіхою, заради

(Попри всі життєві вади)

Вас усіх.

Я піду.

Не прокинутись. Вдається

Лише жити. Ледь сміється

І її більш не знайду.

________________________

Коли третя стигне квітка,

Я не стримую обійм.

А в мене на лобі мітка -

Шлях у темряві пустій.

Я одну тебе благаю

Не заходитись від слів.

Попри радість відчуваю,

Що мій світ зовсім спустів.

Твої сльози я скуштую.

Не благай мене піти.

Хтиве вістря висоти

Я зламаю, гарантую!

***

Тілько не тисни на ручку стоп-крану, зроби це комбінацією ctrl+shift.
Якщо виряджені конверси. Штурмує попід ними водограй.
Коли покохане містечко дорізьблене норовами душі,
Це як трясувата дорога з Тупичева на Замглай.

Частіш-то про одну її й находить дума
Від якої мрієш спекатися різким гальмуванням.
А вона вже давно уселилась в твою тінь,
Тормозить в ногу з тобою. Разом і наздоганяє.

Чого ви досіпалися тонельні пекельні колії?
З яких неметалів ваша вода, котру я питиму
З криниці незглибимої розритої самими долонями
Рихліла кров'ю вобабоки земля відкинута.

Коричневу пігулку в цьому випадку можна назвати бурштиновою,
Розтовченою у склянці кольора ми випадкового літнього заходу.
Мов і те апатичне пекло. А сьогодні я вже прикидую ,
Де зарядити ґаджети й заночувати.

Ти не так поспішай відноситися до осороми зі зневагою й жалем.
По тобі не всумує ніхто. Й хвала, що ти не в його страшній шкурі.
Так ніхто ще не кохав і не піддавався батогам.
Обливаємося потім знаками питання, чому всі понурі.

А повечору плачемо ще
А по вечору
А по ве чо ру
Стогнемо й стигнем.

Та не скигнути, самому їхавши, за чиєсь причаїле горе.
Чого ж ти, пекле, тоді ширшиш мені яблука?
Порожні норови душі переплановують в порожні коридори.
Куди ми входимо - хто взмозі лаконічно нам сказати?

Не маємо віри
Не маєм причин
Життя - на взащастя,
А схибиш - взакаторгу.

***

Хочу дивитися крізь твої пальці.
Сіяти зором гуньбу зафасовану,
Дай, Боже, всипся, звільнися з ротації,
Лишки з волосся твого повисмикую.

Ти громадянка ні навіть Тасманії...
Там не ховатися заспаним витютням.
Подорож скоригувати востаннє,
Вічно в жалю за придбану купівлю.

З півнями тут прокидаємось. Віримо
В терпкі завари робусти з коньячною
Начинкою. А на серці так пусто
Теорема така, що ніхто не пробачений.

Божевільними тінями навчено ходимо.
А ти дихаєш міст солом'яними фарбами.
Впізнаю фейсконтрольні і двері, і сходи,
Перший сніг вогкувато на голову крапає.

Дозбирати зі тмину волосся навспак, і,
Помноживши грім на затишшя, завжди
Полишається грім. Варикозу в ногах
Неомріяно бігти. А нащо й куди?

Бувши тим, натякти кому можна було,
Усіляких вагань закупоривши шлюз,
Позмінялися всі. Флаєр зтлів, скис купон,
На придбання твоєї довіри, в дощу.

А знещуритись і йти поодаль... В себе
Лиш відводять, зиркнувши у попіл, слова.
Аби твій вихід в море не був задаремним.
Я ж колись оклемаюсь.
Колись оклемаюсь... 

***

Блідії ноги самотності
Стареча й обвисла на них шкіра
З віковими плямами.
По небу пливе курява
Віє смородом Тецу.
Пуста життєдайна весна моя . серцем ревіє рясна буря і безпощадна . зненацька її обціловують з усіх боків. А я бачу вашу прив'язність. Я впродовж років обшуковую ті віршуваті та білі рукописи принаддя праць. Ніскільки ще пральних машин і приватно пошитих плать я не в змозі забачити. Щасть чи чиїхось. Насамперед твого. В колообертах щастить центрифузі. То білий лан крузер чи зміцнює вашу печаль. Когось несе бусел. Порвався кардан кудись полетів. І скільки ще тицать взревіло в дворі твоєму сполуки корисних вістин. Їбать, як як хочу гасити цей злам і що мені бігти тепер напролом ну а сенс. Шекспір за Ромео з Джульєттою п'єсою гарячконув, що ми стали відтінками кислих полоханих мертвих скульптур. Буслу дитя під крило заховати. Наше дитя ради нього б віддав все,
усе , що зберіг
і все те, що нажив. Але мертва любов , між печерних обвалів, проха ще й війни

***

Хай або вдень,

Або як буде темно
Море твоє
Поєднається з небом.
Зорі твої приведуть до хатини,
Хай чи на півночі
Хай десь на півдні.

Хай твої двері вчинять сьогодення
Снігом у лютому,
Пухом у червні
Вірою в кращі тарифи пального,
Ще не менш гірші контракти й угоди.

Хай твоє серце повіре у краще
Зразу побуде ледь черство, найтяжко.
Боляче нам забувати людину,
Хай з ворожнечі
Чи хай в домовині.

Хай босоногим дадуть черевики, -
Я не писатиму більш анівіку,
Боже, для них учинились би двері.
Хай нагодують, в роботу, в оселю.

Хай би ніхто не озвався пропащим,
Скнара ніколи тобі не віддяче.
Марно коню задивлятися в зуби,
Хай то пегасик - спасибі почути б.

Хай твої овочі врівень з плодами
Чистими я перемию руками.
Тим побажаю тобі запоруки
Людяності і черпання науки.

Хай ти отрииаєш лист у щасливу
Подорож, доки стріляє можливість
Тільки ти будь. А оте неважливо,
Хай десь ти справа від мене,
Чи зліва.

***

Чи маєш ти місячні хвилі
Які піднімали б тебе
До тих, хто зміняв свій прохаваний вирій
Заради чужих племен?

Чи віриш ти в Бога донині,
Задів плащаницю плащем?
Уся безпритульщина часто молилась,
Аби ти отямилась ще.Іще і іще. 

Чи ти будеш собою,
Підлазитиме змій коли?
Зіткнувшися з біллю, пропахшися гноєм,
Відновиш свій колорит.

Чи пахнеш ти цвітом бузковим
І досі й цвітеш саме їм?
Чи довго в сирім коридорі за склом
Лакованих туфель триптих,

Що ледь стих, дожидатися доки?
Я не можу повірить очам.
До війни із тобою метраживо спокою
Вабив в собі молочар.

Чи коритимешся, коли ливень
Крізь завади замріяних сліз
Не спіткатиме більше ніколи, а віриш??
Не бракує у пеклі місць.

Чи погрожуєш все доповісти,
Коли я не скорюся зимі?!
Я попрОшу не спати, ні пити чи їсти.
Запрошу ні спочинку, в ярмі.

Чи не вплаче за миттю серце,
Що працює за двох водночас?
Знов, штирхнувши напалмом його тонкі секції,
Спролонгую свій деякий час. 

Собака

Вона не загине
вона перетвориться в іній. 

Коли всім причалам й майданчикам стріти гостей,
То зранку по каві.Грішми за товар або послугу.
Ніхто і нічого не винен тобі.
Засипало рибою, труть ланцюги.
Вона стала надто дорослою.

Душа сновигає в тенетах проклять.
Розгорнуті крила налічують сотні пір`їн,
В них бачити сором, і вигин їх кожен, і згин.
За містом терпляче говіють до сутінок.

Світоч пошкоджує вперте "люблю тебе"
Боляче бути чужим.

пОночі народжуєш психометричні омоніми.
Хочеш сказати, що ЇЙ ти ніхто і ніхто ти ЇМ.
Сам забаню для себе усі йнфрастуктурні пори.
Мануфактурних стебел покладу пелену на стіл,

А в неї у домі
А в неї у домі

А в неї у домі всі речі прасовані,
А в неї у домі нема забобон.
порівняно з тишею, шию схилившого, дерева
Родючість якого іще до двухтисячного була вкотре оправдана.

І саме тому щонайщиріше дякую,
Що тихо пішла від навмисних залякувань.
За це претендують на вищу відзнаку,
І, ставлячи хрест, виганяють собаку.

Собака без даху не більш за комаху,
Її презирають і луплять під сраку.
Породиста ж - то є велична ознака.
Тоді її люблять,
тоді її
гладять.

***

Обличчям давно не здивованим
Терпкість п`янкого вина
Відчайдушним букетом наповнює.
Укладається спати вона.

Позакривані виходи-входи.
Накрапає набридливий кран.
Розминувшися, бігли по колу
Поспіль декілька років `дарма.

На індігових матових вікнах
Розпоряджується заметіль.
Та зима, що накликала лихо,
Їм страждальну залишила тінь.

І на те, і на се так незвично
Крізь бокали дивитись на сніг.
Хвиля напою б`є мелодично
Од високого пульсу в руці.

В п`ятикутне роззброєне тіло
Зазирнути як, можна знайти
Зачаїле єство і гармидер,
Рани й болю постійного тин

На холоднім своїм простирадлі,
Прикладаючи руки до ніг.
А чи станеться їй на заваді
До вікна загостивший тей сніг?

Все нормас. Я б сказав, в шоколаді.
Ось для неї гаряче вино.
Що зігріє любов, як в кімнаті
Поміж вікон просів паралон?

***

Тікавши від копів, ховаєшся в рясці,
Вилазиш на похилок стрьомного дерева.
Колір під лід імітуючи, всьодно виказує:
Чом не пішов ти тією дорогою?

Вже перед Богом і тільки із ним.
Лідером оперативної групи ввібравсь.
Не пам`ятаєш і що наробив.
Карту місцевості в попіл уклав,

Залютував, себе видав з обгортки.
Пострілом влучним півсерця знесло.
Дякую вам за гостинність і покер,
Воду криштальну, за каші і бром!

Так, як тоді заряджав я пістолю,
В замкнений простір крутив мотоцикла
Там смакували букет совіньйони
Терпке вноградне й колеса кайфові.

Зранку спитали: "Чи був він удома?
Був ачи тільки ходив на ночліг"
Кавові зерна молов й непритомнів,
Коли дружина ввімкне в кухні світло.

Тиша привітна гостить не на жарт
І не на жар. Все для хворої доні.
Маю удосталь синонімів, - марно.
Кисню аби їй удосталь! Удосталь!

Всяка погрішність карається снами,
А не сталевими гратами й кулями.
Дехто за ризик втрачає життя ціле.
Хтось проклине.
Ну а хтось
пожартує.

Ясніше оговтуючись од безсоння,
Зіпрілі долоні кермо розвертатимуть.
Мій дім незнайомих гостей виціловує,
Мене ж не бажає не зріти й не знати.

Зупинка лише на придбання пального.
я той навіжений, що палить заправками.
І ходе вночі у ліхтаревих стогонах.
Шпана не зорудує, пес не загавкає.

А провід торкатиметься землі струменем,
Що після дощів відчайдушно зволожена.
Мене насторожує та, над ким думаю,
Нічим не зворушена, трішки спустошена.

Її не зустріти на звітах й обкладинках,
Тому й так відверто стріляє супротивом.
Усупереч мареву, вдосвіта тягне
З обличчем зразки малювати банкнотові.

А очі світилом у небі розвісити,
Щоб кожен знайшов своє любляче місто,
А в морі ввімкнути її нову пісню,
Аби браконьєр відцурався від вбивства.

Це просто зима, проживемо без зелені,
Нічні ліхтарі посилають осоння.
Та руки її стануть деревом-велетнем,
Допоки своє подолаю безсоння.

І небо моє - епіцентр займання
Причина його - теракотові очі
І бачити зможу так рідко й замало
Настільки, наскільки вона цього схоче.

***

Тримай її за руку, це любов.
У затяжних метро і на вокзалах;
У вальсах доопівнічного балу;
Проводячи кріізь темний коридор.

Тримай її в узбіччях естакад,
На зламаних мостах пильнуй висячих,
Відносся обережливо й терпляче.
Вглядайся в очі в тисячі карат.

Тримай за руку, плечі і за стан,
Вслухайся, як лунає її мова.
В неї душа настільки кольорова,
Шо з неї виток свій веселка ма.

Тримай її за обріями сонць,
ЇЇ кермо, коли цілує в щоку,
Як каже, що потрапило шось в око -
Підтримки в цей момент найбільше хоче.

Тримай її, бо невідчутна вісь,
Огорнутого досвідом кохання.
Якщо не перший ти, то будь останнім,
За це вона подякує колись.

Тримайся неї, бо вона одна,
Така весела і талановита.
Хоч жінка сяє в золоті і квітах,
Люби її щоб сяяла сама.

Тримай за руку, коли зник зелений,
Піклуйся, як за власне дитинча.
Цілуй-кохай у людях на очах,
Усі закохані - то навіжені.

Тримай її за руку, це любов,
Історію ніхто цю не повторить.
не зупиняйся, то є твОє море,
Люби до смерті, доки
в жилах
кров.

***

Ранкові півні небо співом ділять
І сніг сипучий стане рідиною.
У час, коли формуються надії,
Тролейбусне депо встає зі мною.

Умиюся хмаринкою по вуха;
Причепурюся променями сонця.
Сніданком поділюсь з найкращим другом,
Коли я з дому - він за охоронця.

І вибіжу, радіючи весіллю
Дівчини, що живе в сусідськім домі.
Моя незапланована неділя...
Що може бути краще, ніж раптовість?

Нестримні запахи латте-макіято.
Кав`ярня поруч з домом, я заскочив.
Розбавив хмурість чорним шоколадом;
Знайшов далекосяжні карі очі.

Спіткали театральні бенуари,
Ми, наче звані гості асамблеї.
Сигналитимуть мідні нам фанфари.
Тепер ти Еврідіка, я - Орфей.

А потім - капішони повні снігу;
Тускніє нічне сяйво еспланади.
Дешеві фрази кинули на вітер -
Прокинувсь кожен у своїй кімнаті.

Ранкові півні землю співом ділять,
Усі надії втрачені навмисно.
Я з посмішкою стріну понеділок
Морозного тролейбусного міста.

***

Страх

Я чорна хмара негативу
Я цвіль розлога та густа
Я є іржа старих автівок
Я радіоактивна хмара

Я товща нафти в чорнім морі
Я рибу тую обійма
Я поглинаю китобойні
Коловорот кручу теж я

Я ранній стогон коромисла
Шо відтягне тебе до хати
Я опівнічний серця приступ
Я ще й інсультом маю стати

Я гавань в замкнутому небі
Злети й тебе потягне вниз
Вночі я місячна дискета
Удень я просто сонця диск

А ще на суші я колода
В котрій вселилася бджола
Збери в мені дозрілі соти
Був пасічник один... - Нема...

Ким би тобі я не зявлявся
Поглину коли вже настиг
Я те чого ти так боявся

А пересилити не міг

Се такий вітер, шо десь однозначно
ВпАде тополя й поб`є комусь шибки.
Се такий вітер, шо в очі пісок,
Ніби скирдує лопата зі щебнем.

Добрий, привітний,
Здаля такий чемний.
Шо тобі ще має різати ясна?
Пасмо ховається у капюшоні,
Сніжний настил у кокосовій стружці.

Весно прекрасна,
Відчай у кружці.
Власне, на неї завжди знайдем кошти.
Знову чихне піротехнік нескромний -
З неба наперчить піску/трохи коксу.

Іноді поштовх -
Й відразу всі босі
В росах ранкових скупнулись без чобіт.
Човгіт розпушить незайманий клевер,
Прерії дикі, вудила на плечі.

ЗЕрнятка - тОбі.
Посій порожнечу.
Вітром віднЕсе твої сині ріки.
Напрямок, сила його і низОти
Най відобразяться у gps-і.

Китиці тіки.
Невірна адреса.
Весно, зроби мені звіт на папері,
Де тобі моторошно й де комфортно,
Згоден і сам приїздити до тебе.

Се
такий вереск,
А ніби-то шепіт
ДЕсною ллє зі вкрадЕного моря.
Се
таке видовжене твоє пасмо,
Вчасно фіксують засліплені очі.

Вітер хлипАє до нас
проти течії
Проти глибоких думок, проти сечі.
Доки є ми на піску не розпеченім,
Доки у нас не згорятимуть плечі

***

Ми не матимемо ніяких впливів на історію.
Обводячи тіла малюнками,
Збережемо для Інших людей доприжиттєву форму,
Не кидатимемось за лаштунки.

Неокріпшими крилами з гори вниз летітимемо
Зупинка лишень на покурити.
Не стрічатимемо потойбічних істот чи ідолів,
Нестимось, куди віднесе вітер.

Шоби бути разом необхідні пожежа чи повінь,
Зорепад або сила сейсмічна.
Вона бачила твоє фото на моїм стільникові,
Сказати хотів шось, та нічого.

І на все чиясь воля, воля тих, хто проріс на незламному стеблі.
Підсадив свого друга на ганжу.
Я втомився пити більш, ніж тягати квартирні меблі,
Кожнодень в голові новий фен-шуй.

Озиратись тепер - пусте, світ втомився від норовів.

 А галантно всміхатись - теж дурість.
У глибинах душі, якшо є вона, мені соромно.
А я так, а я так хочу бурі... 

***

Якшо все втратило сенс,
Дерев'яний хрест пустив корені,
Поясни всім, шо ти прагнеш весни,
Покажи всім, шо ти дерево.
Дерево!Світле небо.
Квітне дерево.
Поле обдлагороджує
Цвинтарневе...Якшо в море впав твій літак
І в судомах забилась нога,
Поспитайся парому китів,
Не дозволять вкритися хвилею,
хвилею.Хай Бог милує!
Люди з крилами.
... з товщ криги
Кит вистрибує.Якшо ти пішов на пожертви,
Чуже серце вже не вилікують.
І без нього можна жити.
Є душа - тебе вгору завжди
заберуть.Люди хворі,
Дихати нічим в агонії.
Хрест височить на полі.
Гинуть нові герої.Чорне небо.
Сохне дерево.
Не загрожує
Смерть нікому... 

Щодень жінка різна

Біотопи

згаяний час в пошуковому діапазоні

гірше кислотних дощів в біотопах заводів.

коли рукою загримаєш по підвіконню,

звернеш в моток павутиння та фірмові трешії.

справжнє сьогодні долатиме хибне сьогодні,

якщо припиниш усі пошуки в соцмережах.

ліпше мабуть, бути зáлежнем від алкоголю

вихід в екран замостивши заспліш ажуровим.

майже день-денно полохає нас промисловість.

я переріжу твій провід: поволі-поволі...

зиркнеш, неначе недільний я, ти - вівторковий.

просто ти знов заплутáв в абстинентнім синдромі.

я без тебé - ні одним сепійованим знімком.

знай, що діяння мої справедливі настільки,

щоб відривать від коробки чоло блідолике.

шубку кота підпалили дощі - кіт страждає.

хай одні б вуса, подумав би, хтось підніс cricket.

де твій хазяїн? - хазяїна твого немає.

хтось намагається жити достоту, завсіди

мавши твій мозок, натомість щезає безслідно.

ти відшуковуєш сім`ї отих погорілих,

всіх, хто забруднює поруч житлові будинки.

пишеш вже електростанціям й металургії.

це все нічого б, та маєш і сам дві автівки.

домисли нéсли характер де-факто сумлінний

відповідей на краплене, тяжке лицезріння.

здерши фіранку, вгамовує біль спорожнілість,

вперто вуста зачиняє настоянка глоду.

скоро отак докрокуємо й до потепління.

і кожен сам собі

стане робити

п о г о д у.

Десняне

я хочу сповнитися

твоєю водою,

хвилястою грою,

своєю Десною!

я хочу бачити в ній

листи паперові,

що канули в море

крізь води просторі.

через водосховища

Києва й КременчугА,

а далі до Каховського

й крізь Дніпровий лиман.

нехай ці листи

потонуть, вологі,

не чув би їх стогін

і не гули б ноги.

бо мокрі листи

неспалимі й, зачасто,

не бачити щастя

в них - це вже є щастя.

торкатися тихо

губами

в зап`ясті

чийомусь

найпершого снігу

і вірити, що все це з нами.

думками безмежними

до гір, ошелешено,

стягти всю одежу

і...

пливти без обмежень.

забути за тих, хто пішов,

хай буде їм гоже.

пробачимо й біль, і образи -

будь-що..

пробач тільки ти їм, Боже...

***

Коли сядеш вночі

До останнього бусу,

Кожен помах приїсться,

А слово - притреться.

Знаєш, в мене від тебе

Затримка пульсу.

Знаєш, в мене без тебе

Зупинка серця.

До віконечка ти припадеш,

Знявши втому

І в волоссі каштановім

Маки червоні.

Тебе мама сьогодні

Чекає додому,

Хатні двері на ніч

Не замкнула для доні.

А дорога здригається,

Знають колеса,

Що повернешся до

Свого милого друга.

Призабувши, де дім мій

Нагуглиш адресу

Буде сумка дорожня,

І пісні у вухах...

Унівець подолається

Відстань шалена,

Переповняться радістю зріднені душі.

Я тебе називатиму просто

"Мі-ле-на",

Ти мене називатимеш просто

"Байдужим".

Від`їжджай цього разу

І спробуй заснути,

У автобусі, знаю,

Не дуже це вдасться.

Я тобі відкажу: наша зустріч - це круто!,

Ти мені відгомониш: Все бýло, як в казці!

Познімай все, що зайве:

Беретку, балетки...

А як виспишся, то

Напиши мені знову.

Це віршований лист

Римаря до поетки,

Після котрого відповідь

Обов`язкова.

***

Твоє місто зчужішало, в нім ти, мов в`язень.

Розумію, у всіх набрякає терпець.

Ти сама відріклася своїх зобов`язань.

Не досягши косенсусу, вибігла геть.

Роздоріжжя пусте, стало тихо й неясно

Звідки дим курявіє й тече Борисфен.

Найчастіше, кудлате розчісуєш пасмо,

Замовляєш еспресо в столичнім кафе.

Ми відкрили свою визначальну епоху

І про це віршуватиме кожен поет.

Я не маю спускатися у діалогах,

Навіть вилучив вже наш тісний тет-а-тет.

Поскладав на горищі відтворені диски,

Спільні фотокартки пожбурляв в антресоль.

Ані спомину щоб, ані слуху і писку,

Рек/листів і повнющих чекань бандероль.

Ми могли б і разом постояти за гору,

Або навіть підперти мішковий каркас.

Усі інші містини ковтатимуть сморід,

А сусіди покажуть курйози про нас.

Твоє місто спотворюється і страждає,

Підривається бімба в медичних руках.

То не фарба малює, то кров накрапає,

Вік давно розписав нам новий альманах.

Ще не пізно змінять негаразди на згоду,

Наша прерогатива - триматись узвиш!

Твоє місто бруднішає й ти там не ходиш.

Бо намріюєш про Лісабон і Париж.

Задля спасіння

Не стане впевненості - кричи!

Зійде тавро на твоїм плечі.

Востаннє ти задатуєш день

Здертя кутикул, зопрілих жмень.

Коли до скону нема пуття.

До скону чóго? Спини ниття.

Коли ти слухавку не кладеш -

Яких іще "до побачень" ждеш?

Коли піклуєшся завсігди,

Коли в карнізах нема гардин,

Сусід підглядувать має хист

І ми кохаємось попід свист;

Коли щоночі здіймаєш крик,

Хуан не любить Марі, він звик,

Що у байдужості весь артист.

Вкладайся спати й не треба сліз.

Коли все більше мінливості;

Й піти немає можливості.

Коли прогулянки рідшають,

А ти знаходишся в відчаї.

Для тебе щастя солоне є,

В тім я тебе переконую.

Для мене - кисле, мов аґрус.

Я згоден в дечому з Карлосом.

Та він побавився й "викинув".

...а я любив твої вигини.

А ми з тобою єдналися...

І в чому ж ми відрізнялися?

У нас не бýло майбутнього,

Занадто сильно не чутні ми

І брови супимо хмурії.

Та відлягло, вже не думаю.

Квитки мої вже оплачені.

Таке моє до побачення.

Обійдемóсь без погрішностéй,

Задля спасіння наших дітей.

***

Думати про тебе. Палити.

Повернутися до оману.

Там, де лампа гасне розбита,

Зашиватиму болісні рани.

Наче ти стоїш за спиною,

Наче мої рухи голками -

То маніпуляція зброєю,

Себто все нові й нові рани.

Я сьогодні марно тривожусь.

Поблизу старої околиці

Серце дарувала котромусь

Лиш за вшанування свого лиця.

Всі його обіцянки - пошепки,

Нариси про нього написані.

Збіглись біля нього дурисвітки,

Заважати дихати киснем.

А я все палю і сміюся,

Ні до кого вже не приєднаний.

Це ж так тяжко. Та я навчуся.

Попри свіжі шрами на ребрах!

Різниця

Яка різниця де ти. Хто ти.

Кого чекаєш? Звідкіля?

Я в пошуках тебе й напроти,

Та відтепер ти не моя.

Яка різниця, де ми будем,

На всі шляхи один кінець.

На щастя - запевняють люди.

На смуток - шепче панотець.

Горілка стелеться по краю,

Де зупинюсь, там віднайду

Квадратний метр твого раю.

Оживши, далі не піду.

Хай стрімголов до тебе мчати -

То перший крок зректися зграї.

Тобі кортить сьогодні взнати,

Чом твою руку не тримаю.

Бо там де ти - одні марноти.

Перелаштуйся, схаменись.

Я в пошуках тебе й напроти,

Та це, мабуть, мине колись.

Мерчандайзинг

В окулярах супервайзера

Перегортуються прайси на

ТТ та умови лістингу

З ними.

Прямують до теки розкидані

Знімки.

''Що скажеш на це, мерчандайзере?

Сторчеки пустують і майже не

Розгледіти POS-и компанії,

Криво!

Товарні запаси заставлені

Пивом?..

Слабуха на фейси поділена.

Однак, процентаж не доведений.

Тобою керують проґавини,

Протеже,

Ти носишся із планограмами,

Мов стажер.

Не лагодиш з vip-агентами,

Постійно триндиш з конкурентами.

Не стоять бренд компанії та

Огірочки

«Від очей до третього ґудзика

На Сорочці».

Акція, бовдуре, чи не в курсі?

Так чи ні, бачиш, я не в дусі.

То ж штрафи: неприйнятий виклик і

(Хай, п`ятдесят...)

Прострочки, цінники,

Що не висять.

Я за старанність нагороджую,

Але ж за лінь... Тут перепрошую,

Щоб не казали, що це негарно,

Буде краще

Тобі призначити догану,

«Чорний ящик».

Так ось, отримай( Розпишись ось тут,

Залиш свій невід`ємний атрибут)

Свою ЗП з відрахуваннями

Завірену.

Розглянемо скоро питання ми,

Про звільнення...

А ранком йди на склад з агентами,

В них візьмеш теку з документами:

ТТН, накладні та паспорти

Холодильників,

Я хотів тебе, навіть, відмазати,

Та по філіях

Був приказ допродати обладнання,

Більше місця на складі й для плану нам.

А роботи там, днів десь зо п`ять

Усього лише.

Експедитори, думаєш, сплять? -

Всі на області...

Відіспись піди-но якнайкраще,

Перший день возити їх - найважче.»

Вийшов з офісу, очами покрутив. -

Розійшлись.

Два мерчі, цигарки підпалив,

Сміючись,

Вже дійшли мережі магазинів,

В алкогольний відділ, з копійчини.

Бренд компанії та огірочки-міні... -

Вся й банкнота.

Причепіть ще активоване вугілля,

Буде попит!

Антракт

а під тиском

пада ґудзик

кардіґану

плаче-тисне

забобонщиця

кохана

ти змінилась

і тепер така

як всі

твої крила

у затвердженім

іксі

твої плечі

пересаджений

протез

добривечір

я задовбане

"пусте"

маю дяки

чемне вістря

вести зож

два вішАка

м`які крісла

аванлож

що з тобою

ти змінила

свій ЖЖ

чи з безсоння

чи з безсилля

чогось ще

друга дія

і за ручку

держиш чай

як снодійне

як співзвучне

"обіймай"

два півсерця

а розлученька одна

переб`ється

забобонщиця

кохана

***

А давай дружити?

Наступати один одному на п`яти,

Позабути, що пішов третій десяток.

Бавитись, як діти.

А давай дружити?

Закривати ліктем сонячне проміння.

Не балакати про непорозуміння,

Бігти, не марніти.

А давай дружити?

Я вплітатиму тобі квітки в волосся,

Доки ти схиляєш гілку абрикосу,

Щоб зірвати цвіту.

А давай дружити?

Ти запрошуватимеш мене до себе,

Буду їхати без рук велосипедом,

І ковтати вітер.

А давай дружити?

Милуватись вдосвіта безхмарним небом.

Відганяти день завершений од себе,

Новому - радіти.

А давай дружити?

Говорити на абирозмовні теми.

Ти мені розкажеш про свої проблеми,

Біль несамовитий.

А давай КОХАТИ?

Якщо хочеш надривати своє серце.

Та подумай, чи твоя рука здригнеться

Все це зіпсувати?

Буде щось...

Буде хтось у твоїм вікні,

Яснолиций мій привиде.

Буде щось на твоїй спині,

Чи то ні? Де ж ті крила? Де?!

Буде знову рипіти асфальт

Від попеченої смоли,

Буде слід в нім твоїх сандаль...

Примірятимуть янголи.

Буде вітер в твоїй голові

І оправа на вушках рожева.

Буде посмішка друзів твоїх,

Як у тебе, та трішки дешева.

Будуть питися тости за душу,

Що зустріла безодневий світ,

Буде небо до тебе байдуже

Й підземелля не мовить «привіт».

Буде правда за кривду хисткіша,

І душа собі ради не дасть

Буде пісня «Помрем не в Парижі»

І про те, що та смерть відбулась.

Буде літо. Останя неділя

Не дощитиме. Спека - теж ні.

Буде ящик, в якім ти безсила

Буде щось на твоїй спині.

***

поглинаю тебе з кожним лагідним словом

а тоді

мимоволі

не можу спинитись

через те

що засіяне не проросло

через те

що занадто молодшим став місяць

закриваю тебе у собі назавжди

бо

вже полагодив іржаві замки та ролети

а ти хочеш сказати щось й стримуєш

ніби

до резерву мою надсилаєш анкету

і ніяка жага не відновить багаття

не проб`є приголомшливо шар тропосфери

ти вродлива

хороша

тобі дев`ятнадцять

всі дороги твої

всі відчинені двері

***

у меня даже нет её номера.

она снится не реже, чем кажется,

что её не зажившее горе

в одиночестве даст ей состарится.

она даже не цвет моих родинок,

ибо с ней вместе даже не смотримся.

у неё переспела смородина,

у меня созревает любовница.

от того, что стекло запотевшее

протирает она в своей комнате.

от того, что она стала женщиной

и нашла, наконец-то, другого.

ни семья, ни поездки на озеро,

ни соседские дети спокойные,

даже осень... да нет. лишь бы осень.

ничего не казалось ей вдоволь.

больше адреналина драйвового.

где влечения - там и красавица.

у меня даже нет её номера.

она снится не реже, чем кажется.

Амнезія

що не так зі мною - прости мені..

як горів, так і далі палатиму.

я тебе назвав її іменем.

чи на ті самі граблі натрапив я?

бойові ті запаси скінчилися,

Дар Амура відтято знайомими.

найповажніші - ті, хто не ціляться

найкоректніше - не сформульоване.

необачні псують розпочате.

залишається вірити в марево.

перевіситись, перепалати.

переплутати добре з поганим.

(я - король бігової доріжки,

одягаю шолом на макітру.

подолаю загвинчені ніжки

учеплюся лише за повітря.)

не обрізати крила востаннє,

я давно і людина, і вада.

мабуть, сплутав я дружбу з коханням,

значить, сильно забивсь, коли падав.

Натщесерце

Я прийматиму тебе натщесерце,

Будеш ти робити що заманеться.

Поміж нами буревій пронесеться.

Простирадло з ліжка знову стяглось.

Ти знадеш в своїм житті ще когось,

Він прийматиме з тобою пологи,

Говоритиме "люблю" попри стогін,

Цілуватиме ненавчені ноги.

Я молотиму під носа дурниці

І взиратиму тобі на ключиці.

Напуватимусь з-під крану водиці,

Не вмикатиму кондиціонер.

Я, напевно, цього літа помер...

Випадковості трапляються рідко.

Не палю - і почуваюсь не хитко.

Словом кажучи, я вийшов нізвідки.

___________________________________

Не блукаю довжелезно ночами,

Як приходжу, не брязкочу ключами,

Бо порвав назавжди із горілчаними.

Та наклейки "твій ворог" ліплю на них.

Скільки бід - стільки й душ невідмолених,

На вагу з ними - й рук невідхрещених.

Не шукати себе значно легше, ніж

Записати на когось збезчещення.

Геть пігулки змéсти прó-

тизастýдні

І торкатися снігів білим груднем,

Забуваючи ті очі розгублені.

Співставляти з певним вибором осінь.

Нам усім його звести довелося.

Бачиш, ондечки снує гучний натовп???

А хтось до сих пір як спав, так і спатиме.

Простирадло в ліжко слід заправляти...